Буква vs. Цифра

 

1. Подолання імітації

 

Якби Станіслав Лем протягнув трохи довше, то неодмінно долучив би до збірки “Абсолютний вакуум” рецензію на книжку жіночої мережевої прози “8”.

Нагадаю, що Лем намагався уявити книжки, написані зовсім не так, як варто було б. Книжки, яких не могли написати раніше. І, нарешті, книжки, написання яких – із тих чи інших причин – взагалі неможливе. В часі написання “Абсолютного вакууму” таке видання, як “Вісімка”, потрапила б до останньої категорії. Натомість у завтрашньому дні – це одна з тих сировинних баз, що постачатиме книгарні продукцією, про яку ми говоритимемо, наче про книжки, хоча і не будемо певні, чи це насправді книжки.

Навіть у початковому курсі “Основ філософії” розповідається про древніх чудіків, які полюбляли сперечатися про реальність речей. Ну, ви пам’ятаєте: якщо усі органи чуття сигналізують, що ти вдарився лобом об дерево, це ще не означає, що дерево насправді існує. З тих чудаків хто лише не кепкував. Мало хто з прагматиків мислення міг передбачити, що чудікі повернуться зі своєю ідеєю Матриці, де немає нічого реального з тієї простої причини, що реальність – лише програма.

З кожним роком програма передужчує людину в інтелектуальній сфері, – і ми вже не встигаємо відстежувати усі втрачені території. Посміховисько учорашнього дня – шаховий автомат Кемпелена, – сьогодні взуває білкових гросмейстерів, внаслідок чого змінюється суть гри. Посміховисько сьогоднішнє – поетичний текст-процесор, спроможний лише на механічне римування, – завтра змусить визнати, що Шекспір і Бодлер були непоганими поетами, хоча їм бракувало базових знань. Але якщо з подоланням бар’єру імітації в поетичній творчості програмі ще треба поморочитися, то досягнення прозової досконалості вже б’є копитом, просовує морду, чеше спину об одвірок сучасності.

Почасти – це “провина” самої літератури, звабленої компілятивними цінностями та вербалізацією. “Сучасний європейський роман”, модель якого придатна як до масового виробництва, так і для виготовлення колекційних екземплярів, волає про необхідність подальших спрощень. Замість “цеглин”, створених з метою опанування антропологічних материків, поширюються брошури з персональним (та ще й фрагментарним) досвідом. Замість літературного ремісництва – загальна інтуїція. Замість наміру змінити світ – бажання висловити до нього своє ставлення. Вочевидь, уже на цьому етапі зіщуленої   парадигми літературного тексту програма може імітувати бестселер, а відтак – перейти до його творення. Адже персональний досвід, на превеликий жаль, уміщається на одну перфокарту. З навмання зібраної колоди вже можна компілювати очевидну для всіх унікальність.

Що важливо: “літературна провина” перед сьогоденням – надзвичайно креативна. Неймовірна площа, вивільнена процесом змістовного схуднення тексту, заповнюється пропозицією, в основі якої – програмний код. Головний донор нової літератури – покоління електронного тексту, яке визнає спрощеність за норму, а відтак має значно менше вимог до культури тексту як такої.

Відколи взаємини тексту і світу можуть формуватися в режимі online, вони спільно воліють відстоювати своє право на помилку, адже щомиті доступна функція повернення на крок назад. Відтак електронна помилка – це умовність, річ непосутня. Її об’єктивне існування визначається лише волею користувачів. У електронному просторі немає втрачених можливостей, систему завжди можна перезавантажити з тою чи іншою комбінацією збережених параметрів, – залежно від смаків, погоди, настрою чи ще якоїсь випадковості.

Ідеологічна революція електронної свідомості, після якої навряд чи відбудеться повернення до класичних літературних пріоритетів, полягає у тому, що життя має зворотній відлік. Мрія Павки Корчагіна – досягнута.

Відтак спрощення тексту, яке критики часто вважають наслідком деградації смаків та естетичного чуття, не пов’язане з попередніми суто літературними тенденціями. Мережа знищила молекулярну спадковість, яка простежувалася навіть в антагонізмі модернізму й пост-модернізму. Мережа уможливила існування “паралітератури”, хоча це лише один з побічних наслідків її існування.

 

2. Апокаліпсис як шкідлива звичка

 

Автори та видавці мережевої літератури тішать себе солодкою ілюзією, що звичайна література відчуває тваринний страх перед генетично модифікованим видом електронного письма, у якого могутніші легені, гостріші зуби й світліше майбутнє. І звідси, мовляв, апокаліптична футурологія, чергове передбачення мороку та інше повстання проти машин, якими марять паперові писаки. У таких випадках наука радить утриматися від надмірного оптимізму й підійти ближче до теми.

Наймолодше покоління починає писати, усвідомлюючи свою технологічну вищість над старшими письменниками, більшість з яких думає, що “айпод” – це або лайка, або русизм. Ще важливіший нюанс – даровані IT-Миколаєм можливості для трансляції своєї проекції у зовнішній світ. А найпростіший шлях експортування власних аватар – саме за посередництвом літер (і, звісно ж, цифр). Відтак середовище, в якому відбувається трансляція, потребує вивищення над колишніми, примітивнішими механізмами (такими, як звичайний щоденник в учнівському зошиті). Звідси й постала любов до слова “блог”. Я не знаю, хто досліджував, наскільки малий відсоток людей таки називає свої блоги (що)денниками, але означення цього явища – марниця. Ви можете називати свою сторінку в ЖЖ персональним сайтом, ЗМІ, інформаційною стрічкою чи ще якоюсь бідою, від чого блог не перестане бути (що)денником. Поява і розвиток нових, додаткових функцій не змінює суті поняття. Так само, як і паперовий щоденник, опублікований, перекладений іншими мовами і перевиданий з науковими коментарями (а відтак, збагачений новими функціями) не перестає бути щоденником. Це дуже поширена помилка: оголошувати нову функцію – новим значенням, новим змістом.

Що ж стосується схильності електронного тексту до саморуйнування, то за цим параметром він може конкурувати хіба що з грибницею; ідея, принаймні, спільна: стрімке збільшення клітин, заповнення обмеженого життєвого простору й, врешті решт, згасання. Втім, очевидність саморуйнівної функції електронного тексту полягає не в тому, що у самих текстах закладена якась збочена клітина, битий файл, крякнута програма, де прописане самознищення. Текст – це вже наслідок електронної реальності, чиї вірусні характеристики очевидні. Блог – це плоть і кров електронної реальності, її мікрокосм, де реалізовані головні принципи віртуальної світобудови. Сам текст може бути безмежно здоровою клітиною, але для балансу в блогах реалізована ракова функція коментарів; вона може й не зреалізовуватися; вона може бути доброякісною; але вона об’єктивно є найменш прогнозованою частиною цього тексту. Навіть якщо ваш запис подано у режимі “без коментарів”, ви передбачаєте їхнє існування (власне, саме тому ви й відключаєте цю функцію).

Жодного полегшення не додає і той факт, що серед блоггерів можна сформувати цілком адекватне й нібито “доброякісне” середовище, з обмеженими правами для ідіотів. Хоча ідіотом у царині електронного тексту іноді бути доречніше, ніж в паперовому світі. Адже гріх не скористатися чимось на кшталт “+1” або “кг\ам”, якщо усвідомлюєш, що цінність такого тексту й двох сторінок схарапуджених міркувань – приблизно однакова, бо це зумовлено контекстом.

 

3. Електронна трагедія імені Кокотюхи

 

У паперово-електронних літературних дискусіях блогера нібито цікавить тільки одне питання: чому це електронні тексти – не література? Хоча насправді блогер хотів запитати зовсім про інше: чому його вважають (і називають) графоманом. Блогер наперед відмовляється визнати, що його особисті текстотворчі катастрофи – це наслідок існування в електронному тексті, а не синонім цього явища, і тим більше – не його причина.

Найсумніше, що жодні формальні новації у текстотворенні не позначаються на психології вразливого, наїжаченого початківця, для якого зовнішній світ редакторів-критиків-письменників – ворожий, нещирий і заздрісний. На відміну від авторів, які пройшли паперову трахомудію оббивання редакційних порогів, течок з рукописами, безкінечних “зателефонуйте через місяць”, “плануємо ваш роман на другий квартал наступного року” тощо, автор електронного тексту – набагато агресивніший до “ворожого несприйняття”, адже у нього вже є сотня, дві, три чи й більше читачів, певна кількість френдів, які завжди поставлять оптимістичне “+1” під анекдотичним у своїй претензійності писанням.

Такого штибу “концерти у колі друзів” мало чим відрізняються від бардівських квартирників, де люди з гітарами не здатні критично ставитися один до одного, бо пов’язані спільною проблемою неучасті у музичному мейнстрімі. Вони запитують один одного: що таке справжня пісня? Потім самі ж відповідають і залишаються у щасливому колі обраних, причетних і втаємничених. Ідилія такого замкнутого світу невластива електронним текстовикам, які – на відміну від смиренних бардів – не збираються залишатися в мережі, а прагнуть пошурхотіти в паперових контейнерах, схожих на книжки.

Відтак єдине комфортне визначення літератури для них полягає у тому, що це ті тексти, які продаються. Для мене така дефініція навіки асоціюватиметься з Андрієм Кокотюхою. І в позитивному, і в негативному вимірі.

Якщо пригадуєте, Кокотюха дебютував з повістиною “Шлюбні ігрища жаб”. Ця книжка, вочевидь, може претендувати на абсолютну першість у новій українській літературі за кількістю нищівних відгуків. Очевидно, що за часів “злочинного радянського режиму” такий текст фізіологічно не міг би з’явитися у якому-небудь “Дзвоні”, “Дніпрі” чи “Вітчизні” – навіть молода печінка автора навряд чи допомогла б проштовхнути цю трагікомедію в більш-менш авторитетне видання. Відтак об автора витирали ноги всі, хто міг, хто не міг, і хто взагалі випадково проходив повз цей атракціон. Кокотюха незворушно списував усі ці кпини на заздрість, бо він, мовляв, перший письменник, хто чесно вирішив писати белетристику, а не вдавати з себе інтелектуала-постмодерніста. Минуло десять років, і сьогодні Кокотюха – цілком вправний письменник-ремісник, що пише міцні, добротні трилери та детективи. Інша річ, що у літературному середовищі їх мало хто читає, бо для цих людей він залишився карикатурним автором нікчемної повістини “Шлюбні ігрища жаб”, котрий запевняв загал, що література – це тексти, які масово купують.

У чому була справжня “трагедія Кокотюхи” – так це якраз у тому, що йому вдалося видати своїх жаб. Натомість багатьом іншим авторам пощастило уникнути такої ганьби – і дебютувати пізніше, з кращими творами. В інтернеті цей привілей – не зганьбити себе аматорською писаниною – остаточно скасовано. У блог-середовищі кожен формує своє коло спілкування, автори усіляких нових “шлюбних жаб” туляться докупи – і ніхто з них не відчуває жодного дискомфорту. Допоки електронний текст побутує в спеціально створеному для нього фізрозчині – для автора немає жодного шансу виставити себе посміховиськом. Але варто йому уподібнитися барду, який полишив свою прославлену квартиру й вирішив забабахати концерт у Палаці спорту – і починаються зйомки сиквела про Кокотюху. Зауважте, що концерт може наробити багато галасу. Квитки на нього, хоч це й малоймовірно, але можна почасти розпродати. Натомість трагедія почнеться після концерту, коли з’ясується, що дебют був, м’яко кажучи, передчасний.